Як зробити Школу кращою

ЯК ЗРОБИТИ ШКОЛУ КРАЩОЮ

Усі ми колись були школярами. Хтось до школи ходить зараз, а дехто туди піде з часом. У наших школах є гарні речі, але є й не гарні. По-моєму, тим хто керує школами, варто слухати громаду і робити, так щоб шкільна освіта майбутнього стала кращою за сьогоднішню.

Особисто я не педагог за професією, але як і всі, вчився в школі, і хоч з того часу вже минула добра кількість років, джерела мої повідомляють, що школа 2000-их до сьогодні майже не змінилася. Не вважав і не вважаю наші школи жахливими, але тоді, як і зараз, у них є ряд важливих речей, які варті змін. Тому, поговорю сьогодні про те, як би виглядала « прекрасна школа майбутнього ». Ні, краще просто розповім якою, як на мене, може бути нормальна і толкова школа.

Про добре

Моїм важливим гарним спогадом є реальна вчительська мотивація. Тобто, попри всі проблеми, мої вчителі справді намагалися нас вчити. Більшість з них, зовні, навіть не любили свою роботу, через злиденну зарплату і рабське наватаження уроко-годинами. Але тим не менше, я чітко бачив як прийшовши на урок, вони на правду робили максимум щоб клас засвоював знання.

Але цей плюс не можна узагальнити на всю країну. Не можу навіть сказати що у моєму провінційно-індустріальному місті інші школи мали таких же самовідданих вчителів. Наша школа була типу найавторитетнішою і у школах попростіше діти напевно отримували куди менше уваги. Разом з тим, наші вчителі були звичайними людьми, а учні не були дітьми олігархів чи фантастично багатих людей. Були діти багатих, але їх було мало і вони не походили із сімей доларових мільйонерів. Отже, навіть моя, мажорна, по провінційним міркам, школа, насправді була і залишається школою демократичною, тобто такою, що відображає соціально-класовий склад міста. 95 відсотків учнів походили із бідних сімей. Бідних, у гарному, а не у зневажливому, сенсі. Бідних, тобто нормальних. Сповідаюся, що у школах без мажорних дітей і без претензій на елітарність, є такі ж наполегливі вчителі. Сподіваюся, але не знаю точно.

Про недобре

Ну, а тепер візьмемося за сіль питання. У школі мене парив емоційний розрив між нами-учнями та вчителями. Мається на увазі не те, що ми не ходили в гості додому до наших вчителів. Не ходили, і добре що не ходили. Напускної і нав’язливої привітності і без цього було багатенно. Були культурні вечори, до яких нас готували за радянсько-муштрувальними методами. Але не було реального відвертого порозуміння. Була прірва у відносинах. Нам, учням, адмінстрація нав’язувала покору і змушувала обожнювати вчителів. Не розуміла, що приязнь силою не отримується.

Тому, починаючи з підліткового віку, із середньої школи, більшість вчителів стали для мене схожими на гопніків-хуліганів. З тією різницею, що гопніки були однолітками-хлопцями і з ними ти мав вибір: битися, домовлятися, або тікати. А з вчителями, ти вибору не мав. До школи ходити мусив, тоді як майже всі твої вчителі, незалежно від віку, були вони молоді чи ні, спілкувалися з тобою на суворо-садистських тонах і вели себе так, ніби приїхали з якогось диктаторського пекла, із Північної Кореї, наприклад. Навіть ті, що не були суворими за характером, все рівно орієнтувалися у своїй роботі на примус. Рабська культура — не моя. І дорісши до 12–13 років, я зрозумів, що відношення вчителів до нас мене не влаштовує.

Зайде до класу така-собі відьма, з нафарбованими чорним губами і вовчим поглядом. І скаже: « Так, клас. Сьогодні контрольна ». «Так, я забула журнал. Піду візьму », — крізь зуби додасть вона. І складається враження, що вона забула не журнал, а фашистський автомат шмайсер.

Та пішла б ти, відьмо, на хуй зі своїм шмайсером!

Може вона насправді й не відьма, може вона знайома твоїх знайомих і у позашкільному житті спілкується з людьми цілком нормально. Але у школі з учнями говорить вона зовсім ненормально. І очі мої не бачили б таких гестапівок. І в наших школах таке відношення має вся адміністрація і відсотків 85 вчителів. Через це, на мою думку, і навчання у нас часто йде не гладко. Бо неприємно дитині коли до неї бикують. Нікому це насправді неприємно. Дитині навіть може не бути страшно, мені наприклад не було. Їй просто буде огидно вчитися в умовах примусу і бикування. Справа не в суровості чи поблажливості, а у холодній зухвалості. Коли до мене привітні і говорять як із рівним, то роботи я можу зробити багато-пребагато. А коли бикують, ну, тоді ви розумієте…

Підліток, він вже достатньо дорослий, щоб знати коли, на кого і на що звертати увагу. Таких, що не розуміють спокійних слів — одиниці на все місто і займатися ними мають лікарі-психіатри, а не вчителі. Здоровий підліток може протестувати навмисно, але він не дурень і, якщо йому запропонують вибір, то між “двійкою” і адекватною поведінкою він вибере друге. У будь-якому випадку, моральний прес приносить тільки педагогічну шкоду. Якщо дорослі чмирять менших, то ті починають сприймати чмиріння за правильну річ, і вирісши, ведуть себе потім так само по відношенню до інших людей. І тоді вся країна, як і школа, розділяється на полюс «задротів» і на полюс «гопніків». На тих то чмирить і на тих кого чмирять. Подорослішавши, задроти йдуть на не амбітні але дуже інтелектуально вимогливі роботи. А гопніки стають злочинцями.

Крім того, вже якраз у школі ми вперше побачили життєву брехливість: з одного боку, вчитель(ка) на уроці контролює кожний твій подих і погляд, а з іншого, веде себе серед у місті і серед дорослих, тихіше води і нижче трави.

Якби у головах наших вчителів з’явилася повага до учнів як до особистостей, то багато класного могло би статися. Можливо, з’явився б у наших школах та університетах прошарок дітей, які і вчаться добре, і в образу себе не дають. Тоді, бачиш, і справжня демократія би у країні постала. Не нинішній бандитський феодалізм, а справжнє суспільство розумних і поважаючих себе людей.

Основи майбутнього життя закладаються у школі, і не про всіх них пишуть у підручниках.