Електричкою додому

Цей текст — про два тижні за Києвом. Ну ти й любитель пригод, на цілих два тижні покинув мегаполіс! :)

Дійсно, поїздка такого роду не настільки яскрава як скажімо похід в гори чи подорож за кордон. Але вона теж приносить багато вражень, спостережень і емоційних думко-спогадів.

Поїзд

Починається все з декілька годинної поїдки поїздом. Але не люксом, купе чи Інтерсіті. З кондиціонерами, зручними місцями та їжею, включеною в квиток. А поїздкою звичайною, нормальною електричкою, з твердими місцями і вагонами розрахованими на 100 пасажирів. Відділення на шість людей, один трьохмісний ряд напроти іншого.

Непогано буде запастись витримкою адже дорога не коротка і нерухомо сидіти і годинами — справа не така вже й цікава. В той же час, ти хоча б не до кінцевої станції їдеш. Ті, хто до кінцевої, їм взагалі 5–6 годин потрібно сидіти. Вагон майже пустий, лише якихось 15–20 подорожуючих. Добре. Значить Коронавірусу в повітрі буде не багато. Правда, із цих 15–20 пасажирів, майже ніхто не має масок. Підхід такий безвідповідальний, якщо не сказати, дурний.

Хай там як, електричка рухається і забирає тебе геть від шумного київського трафіку і бетонних багатоповерхівок. Вона перетинає по мосту широкий Дніпро і потім непомітно заїжджає до краю маленьких залізничних зупинок, полів а також зелених посадок та електронних стовпів, розміщених вздовж колій.

Добрим засобом від нудьги є книга. На щастя, ти якраз завантажив щось новеньке і можеш тепер читати хоч всю дорогу. Саме так ти і робиш. Багато часу ти проводиш за книгою, далі без зайвих думок дивишся у вікно і ось, бачиш, вже й станція твоя показується на горизонті. Час виходити.

Привіт, моє маленьке місто. Привіт, мій штетл.

Прогулянки

В місті є трохи громадського транспорту, але якщо ви не живете у далеких далях, то він, транспорт, вам насправді не дуже то і потрібен, бо до будь-якої точки можна дійти пішки за менше ніж годину. Окрім маршруток, є також таксі, але це вже для зажиточних шахраїв. Жартую. Проте дійсно правда, що їздити на таксі місцевим жителям за дорого.

Залишимо у стороні громадський транспорт і таксі. Електричка мене притрусила і сповільнила, тому додому я ітиму пішки. Дорогу знайду навіть у пізню пору і навіть при скудному вуличному освітленні. Цими вулицями я ходив тисячі разів і знаю їх на краще ніж добре.

Мій план на наступні дні — не робити за великим рахунком нічого: бути більший час вдома, виходити подеколи на вуличні прогулянки, з’їздити в ліс на природу, і також сходити до нотаріуса. Повертаючись до теми прогулянок, робити їх тут зручно бо центр міста досить маленький і, на відміну від великих міст, нема потреби товктися годинами у транспорті. Просто надягай антивірусну маску, виходить з дому і все, ти вже у центрі.

Виглядає так ніби дехто з місцевих взагалі ніколи не їде з цього міста. За декілька днів та піших прогулянок ти зустрічаєш стільки знайомих облич, що складно повірити:

- Однокласник з початкової школи, якого ти в останнє бачив років 10 тому

- Незліченна кількість вчителів. Давним-давно, ще коли я сам в школу ходив, багато з них вже були не молоді. Приємно сьогодні їх бачити живими, та в доброму, ну принаймні зовні, здоров’ї.

- Хлопці / вже дядьки із сусіднього будинку. Їх ти ніколи не знав особисто, але лиця пам’ятаєш дуже чітко. Вони так говорять ніби теж давно не бачились і випадково перестрілись.

- І звичайно, звичайно, ти зустрічаєш людей — символів міста:

1. Продавця преси та кави, який вже десятиліттями працює в міських електричках та вулицях.

2. Вуличну продавчиню яєць. Вона десь купує здоровенні курячі яйця, потім вибирає місце по видніше, ставить свій товар і починає голосно його рекламувати. Деякі перехожі справді зупиняються і купують.

3. Трохи неадекватного, молодого ще, алкоголіка — жебрака. Він постійно і голосно говорить якусь нісенітницю, звертається до перехожих чи просто в пустоту, і просить допомогти грошима. Перехожі на наших вулицях зовні замкнені та не експресивні і це робить наших символів ще більш помітними і цікавими.

Список знайомих облич можна продовжувати довго.

Серед людей, яких ти впізнаєш, найбільше увагу привертає одна жінка: ти випадково чуєш енергійну і в той же час плавну мову. Потім бачиш, що належить вона одній цікавій MILF, яка говорить з двома іншими людьми. Уточнення для тих, хто мав суворе виховання, MILF — англійська абревіатура описуюча сексуально привабливу жінку середніх літ. Але придивившись уважніше, ти розпізнаєш в цій MILF твою шкільну вчительку. І бути їй сьогодні має вже років за 70. Отже, час висушує людські тіла, але є безсилим проти людської грації.

Раптом настає вечір і о 9 годині місто пустіє. Уявляєте різницю з великими містами, де рух не зупиняється ніколи? Разом з тим, тут, так само як і у Києві, стали забороняти продаж бухла о пізній порі. Гарне рішення. Допомагає підтримувати тишу на вулицях та відбиває у алкашів бажання йти на вулицю. Але із Києвом різниця полягає у тому, що пізня пора тут приходить раніше. 9 годин вечора, вулиці без людей, магазини без алкоголю.

У нотаріуса

Нотаріусів у місті багацько. Це ж регіональний центр, як не як. Йду до нотаріуса на рахунок однієї маленької угоди про нерухомість. Виявляється, що вся справа триватиме лише два візити, один з яких я вже зробив.

Очікуючи біля входу до нотаріальної контори, ти бачиш чоловіка, що говорить по телефону про юридичні питання. Можливо він теж до нотаріуса, або вже був у нього. Чоловік щось комусь радить стосовно можливої угоди з донбаськими переселенцями. “Не хвилюйтесь. То люди відкриті. Донбас не жене порожняк”.

Коли в 2014-му Росія почала війну проти нас, пів мільйона людей переселилися із Сходу на Захід. Із масою труднощів вони облаштувалися по всій Україні, в тому числі, у твоєму місті. Той коментар про відкритих людей приверну твою увагу і нагадав про університетських знайомих, які ще до війни приїхали вчитися до Києва зі східних регіонів. Моє враження — вони і справді люди відкриті. У доброму сенсі, відкриті та прямі. Західна Європа вважає східних європейців, в тому числі українців, дуже відкритими. Але, як бачимо, подібна паралель існує і всередині самої України, де люди зі Сходу є відомими ще більшою відкритістю.

Розкіш і злидні

Так, центри української провінції вже теж стали заселяти грошовиті персонажі. Це джентрифікація. Так англійці називають процес витіснення нормальних мешканців багатими. У них він почався вже півстоліття тому і має в уяві суспільства неоднозначне, як правило, негативне забарвлення.

На дорогах мого міста різко з’явилось багато показушно дорогих машин. Дорогих навіть не по українських, а по західноєвропейських мірках. Протягом останніх 30 років в Україні був і є кричущий соціальний розрив. Але зараз, по моєму, цей розрив тільки збільшився і вже вдерся у нашу провінцію. У цьому сенсі маленькі міста сьогоднішнього дня нагадають Київ початку 2000-х.

Як би там не було, залишимо песимізм у стороні. Моє машинне спостереження є лиш спостереженням, вільним від оцінок та емоцій. Я лиш побачив зміну і зафіксував її у пам’яті. На машини ці мені відверто фіолетово (однаково).

Проте, правда і те, що лише рік тому дороги міста виглядали по іншому. Дивно бачити все це багатство поряд із абсолютною більшістю нормальних небагатих людей, що їдуть додому на старих велосипедах і з острахом чекають зиму з її височенними тарифами на житлове опалення.

Місцеве телебачення

Місцевий телеканал — це феномен, що заслуговує окремої уваги. Канал транслює строкату програму з концертів наших ансамблів та хорів, з реклами а також трохи психоделічних, проте незлих мультиків.

Розмита графіка та загальний ретро-стиль телеканалу створює йому ауру 80 років минулого століття. Проте, контент, що транслюється є зовсім не з 80-их. Це свіжі записи і робляться вони у наші дні. Наша телестанція — провінційна, але розміреність та простота її програм зовсім не роблять станцію нудною. Вони навпаки придають їй тихого шарму. Якби канал ніхто не дивився, його б давно закрили. А так бачиш, раз працює, значить дивляться. Ба більше, навіть без огляду на популярність та комерційну сторону, не можна просто взяти і зруйнувати одну із головних культурних основ міста. У Великобританії, наприклад, ніхто ж не збирається зачиняти теле- і радіоканал Бі-Бі-Сі!

Так ось, вмикаєш ти наше телебачення і бачиш програму місцевих анекдотів. Щось на кшталт “Шоу самотніх холостяків” тутешнього розливу. Сидить довкола столу пів дюжини дядьків з металевими зубами або єврейською вимовою і один за одним видають смішні історії. Оце сюрприз так сюрприз, ввімкнути і натрапити на такий теле-скарб. Чесно кажучи, багато анекдотів несмішні, а часом навіть гидотні. Проте поміж них трапляються також такі перли, що моментами тебе клинить від сміху.

Сидиш ти один тихим вечором у темній провінційній квартирі, слухаєш перли і регочеш в пустоту. Хороша сцена.

Дорога назад

Ось і все. Час повертатись до Києва. Зробимо останню прогулянку і підемо цього сонячного ранку прямісінько до залізничного вокзалу. Попри мої очікування, вагон в цей вихідний день майже повний. Декілька годин у твердій електричці і ти вже в Києві.

Столиця добра тим, що тут є де походити. Потрібно лиш мати вільний час і гарну погоду. На щастя, цього світлого дня у мене є і те, і інше. Тому, неспішною ходою я йду собі через весь центр аж до самого Подолу. По вихідним у Києві панує розмірена та неспішна атмосфера. Це не час автомобільних заторів. Місто виглядає класно, а Поділ, ще класніше.